Генеральна Конференція Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, що зібралась у Парижі з 17 жовтня по 21 листопада 1972 року на свою сімнадцяту сесію,
Відзначивши, що культурній та природній спадщині дедалі більш загрожує руйнування, викликане не лише традиційними причинами занепаду, а й еволюцією соціального і економічного життя, яка посилює ці причини ще більш загрозливими явищами спотворень або руйнувань,
Зважаючи на те, що занепад або зникнення хоча б одного зі здобутків культурної та природної спадщини становить згубне збіднювання спадщини усіх народів світу,
Зважаючи на те, що захист цієї спадщини на національному рівні часто виявляється недостатнім внаслідок великого обсягу потрібних для цього ресурсів та браку економічних, наукових і технічних можливостей країни, де розташований охоронюваний здобуток,
Нагадуючи, що Статутом Організації передбачається, що вона сприятиме підтриманню, збагаченню та поширенню знань, дбаючи про зберігання та захист загальнолюдської спадщини і рекомендуючи зацікавленим народам міжнародні конвенції щодо цього,
Зважаючи на те, що існуючі міжнародні конвенції, рекомендації та резолюції на користь культурних та природних здобутків свідчать про велике значення, яке має для всіх народів світу охорона цих унікальних і незамінних здобутків, якому народові вони не належали б,
Зважаючи на те, що деякі здобутки культурної та природної спадщини являють винятковий інтерес, в зв'язку з чим виникає необхідність охорони їх як частини всесвітньої загальнолюдської спадщини,
Зважаючи на розмір та серйозність нових загрожуючих таким здобуткам небезпек, все світове співтовариство має брати участь у захисті культурної та природної спадщини, що має виняткову загальнолюдську цінність, надаючи колективної допомоги, яка, не підміняючи діяльності зацікавлених Держав, ефективно її доповнюватиме, Зважаючи на те, що на виконання цього необхідно прийняти нові взаємопогоджені положення для створення організованої на постійній основі, за сучасними науковими методами ефективної системи колективного захисту культурної та природної спадщини, яка має виняткову загальнолюдську цінність, Вирішивши на своїй шістнадцятій сесії, що це питання становитиме предмет міжнародної Конвенції, Приймає сього дня шістнадцятого листопада 1972 року цю Конвенцію.
І. ВИЗНАЧЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 1
У цій Конвенції як „культурна спадщина" розглядаються:
- монументальні витвори: твори архітектури, монументальної скульптури та монументального малярства, елементи чи структури археологічного походження, написи, печери, сукупності елементів, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки,
- ансамблі2: сукупності окремих чи поєднаних між собою споруд, які за своєю архітектурою, єдністю або через органічний зв'язок з ландшафтом мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки,
- місця: твори людини або спільні творіння людини та природи, а також зони, включно і археологічні місця, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології.
Стаття 2
У цій Конвенції як „природна спадщина" розглядаються:
- монументальні витвори природи, які являють собою фізичні та біологічні утворення чи сукупності таких утворень, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору естетики чи науки,
- геологічні та фізіографічні утворення і чітко визначені зони, що складають ареали розповсюдження, видів тварин та рослин, які опинилися під загрозою зникнення, і що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору науки чи збереження,
- природні місця або чітко визначені природні зони, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору науки, збереження чи природної краси.
Стаття З
Кожна Держава - сторона цієї Конвенції має ототожнити і розмежувати різні здобутки розташовані на її території, згідно зі статтями 1 та 2.
II. НАЦІОНАЛЬНИЙ І МІЖНАРОДНИЙ ЗАХИСТ
КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 4
Кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що обов'язок забезпечувати ототожнення, захист, зберігання, повернення достоїнств і передачу наступним генераціям культурної та природної спадщини, згадуваної у статтях 1 та 2 і розташованої на її території, в першу чергу покладається саме на цю Державу. Тому вона докладає всіх зусиль, щоб здійснювати це як самостійно, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, в разі потреби, вдаючись до міжнародної допомоги та співробітництва, з яких вона може скористатись, зокрема, у фінансовому, мистецькому, науковому та технічному відношеннях.
Стаття 5
Держави - сторони цієї Конвенції з метою забезпечення якнайбільш дійового захисту й зберігання і по змозі активного повернення достоїнств культурної та природної спадщини, розташованої на їхніх територіях, в умовах, властивих кожній країні, докладатимуть усіх можливих зусиль для:
а) прийняття загальної політики, спрямованої на відведення культурній та природній спадщині певної функції в суспільному житті та включення питань захисту цієї спадщини до програм загального планування;
b) створення, якщо вони ще не існують, на своїх територіях однієї чи декількох служб захисту, зберігання і повернення достоїнств культурної та природної спадщини із забезпеченням їх відповідним персоналом і наданням у їх розпорядження засобів, що дозволяють ' здійснювати покладені на них завдання;
с) розгортання наукових і технічних студій та досліджень і вдосконалення методів втручання, які дозволять Державі проти-стояти небезпеці, що загрожує її культурній та природній спадщині;
d) вживання відповідних правових, наукових, технічних, адміністративних та фінансових заходів для ототожнення, захисту, зберігання, повернення достоїнств та відновлення життєвих функцій цієї спадщини; і
е) сприяння створенню чи розвиткові загальнонаціональних або регіональних учбових центрів для навчання у сфері захисту, зберігання і повернення достоїнств культурної та природної спадщини, а також заохочування наукових досліджень в цій сфері.
Стаття 6
1. Держави - сторони цієї Конвенції, повністю поважаючи суверенітет Держав, на територіях яких розташована культурна та природна спадщина, згадувана у статтях 1 та 2, і не зачіпаючи прав власності, передбачених національним законодавством відносно вищезгаданої спадщини, визнають, що вона становить загальнолюдську спадщину, у справі захисту якої повинне співпрацювати все світове співтовариство.
2. Тому Держави - сторони зобов'язуються, згідно з положеннями цієї Конвенції, надавати допомогу у справах ототожнення, захисту, зберігання і повернення достоїнств культурної та природної спадщини, згадуваної у параграфах 2 та 4 статті 11, якщо Держава, на території якої розташована така спадщина, звернеться з відповідним проханням.
3. Кожна Держава - сторона цієї Конвенції зобов'язується не вдаватись свідомо до жодних заходів, що безпосередньо чи опосередковано могли б зашкодити культурній та природній спадщині, згадуваній у статтях 1 та 2 і розташованій на територіях інших Держав - сторін цієї Конвенції.
Стаття 7
У цій Конвенції під міжнародним захистом всесвітньої культурної та природної спадщини слід розуміти створення системи міжнарод-ного співробітництва і допомоги, призначеної підтримувати зусилля Держав - сторін цієї Конвенції, що спрямовані на збереження і ототожнення згадуваної спадщини.
III. МІЖУРЯДОВИЙ КОМІТЕТ З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ
ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 8
1. При Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури засновується Міжурядовий Комітет з питань захисту культурної та природної спадщини виняткової загальнолюдської цінності, який називається „Комітет всесвітньої спадщини". До його складу входять 15 Держав - сторін цієї Конвенції, обраних Державами - сторонами цієї Конвенції, що збираються на генеральну асамблею під час чергових сесій Генеральної Конференції Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури. Кількість Держав, що є членами Комітету, буде доведено до 21, починаючи з чергової сесії Генеральної Конференції, котра проводитиметься після того, як ця Конвенція нaбере чинності не менш як у 40 Державах.
2. Вибори членів Комітету повинні забезпечувати справедливу репрезентацію різних регіонів та культур світу.
3. На засіданнях Комітету присутні з правом дорадчого голосу по одному представникові від Міжнародного Центру з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків (Римський центр), Міжнародної Ради з питань монументальних пам'яток і визначних місць (ІСОМOS) та Міжнародного Союзу з питань збереження природи та природних багатств (UIСN), до яких можуть приєднуватись, на прохання Держав - сторін, що збираються на генеральну асамблею під час чергових сесій Генеральної Конференції Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, представники інших міжурядових та позаурядових організацій аналогічної спрямованості.
Стаття 9
1. Держави - члени Комітету всесвітньої спадщини здійснюють свої повноваження, починаючи з кінця чергової сесії Генеральної Конференції, на якій їх було обрано, і до кінця третьої з трьох її подальших чергових сесій.
2. Однак повноваження однієї третини членів, призначених під час перших виборів, завершуються в кінці першої чергової сесії Генеральної Конференції, наступної за тією, на котрій їх було обрано, а повноваження другої третини членів, призначених у той самий час, завершуються в кінці другої чергової сесії Генеральної Конференції, наступної за тією, на котрій їх було обрано. Прізвища цих членів визначаються жеребкуванням, що його проводить Голова Генеральної Конференції після перших виборів.
3. Держави - члени Комітету добирають своїх представників з осіб, компетентних у галузі культурної чи природної спадщини.
Стаття 10
1.Комітет всесвітньої спадщини приймає правила, що регламентують його внутрішню діяльність.
2. Комітет може в будь-який час запрошувати на свої засідання громадські або приватні організації, а також приватних осіб для консультацій з окремих питань.
3. Комітет може створювати консультативні органи, які вважає необхідними для виконання своїх завдань.
Стаття 11
1. Кожна Держава - сторона цієї Конвенції у міру можливостей подає Комітетові всесвітньої спадщини перелік здобутків культурної та природної спадщини, що розташовані на її території і придатні для занесення до списку, передбаченого параграфом 2 цієї статті. Цей перелік, який не слід розглядати як вичерпний, має містити документацію відносно місця розташування вищезгаданих здобутків та відносно того, чим викликано інтерес до них.
2. На підставі переліків, що їх подають Держави згідно з параграфом 1 цієї статті. Комітет складає, поповнює та розповсюджує під назвою „Список всесвітньої спадщини" список визначених відповідно до статей 1 та 2 цієї Конвенції здобутків культурної та природної спадщини, які, на думку Комітету, мають виняткову загальнолюдську цінність на підставі встановлених ним критеріїв. Список з доповненнями має розповсюджуватись не рідше одного разу що два роки.
3. Занесення здобутку до списку всесвітньої спадщини може здійснюватись лише за згодою зацікавленої Держави. Занесення здобутку, розташованого на території, суверенітет чи юрисдикція якої становить предмет претензій кількох Держав, ніяким чином не позначається на правах сторін, що сперечаються.
4. Кожного разу, як цього вимагають обставини. Комітет складає, поповнює і розповсюджує під назвою „Список всесвітньої спадщини, яка перебуває у загрозливому стані" список здобутків із тих, що фігурують у списку всесвітньої спадщини, для врятування яких потрібні значні роботи і відносно яких звернулись за наданням допомоги згідно з цією Конвенцією. Цей список містить приблизний підрахунок вартості операцій. До цього списку можуть заноситися лише ті здобутки культурної та природної спадщини, яким загрожує серйозна і конкретна небезпека, як, наприклад, загроза зникнення внаслідок прискореного занепаду, проведення значних суспільних чи приватних робіт, швидкий розвиток міст та туризму, руйнування внаслідок зміни призначення чи власності на землю, значні спотворення внаслідок нез'ясованої причини, занедбаність з якихось причин, збройний конфлікт, що вже має місце або загрожує виникнути, катастрофи та/стихійні лиха - великі пожежі, землетруси, зсуви, виверження вулканів, зміна рівня вод, поводі, раптові сильні припливи. У разі надзвичайних обставин Комітет у будь-який час може зробити новий запис у списку всесвітньої спадщини, яка перебуває у загрозливому стані, й негайно розповсюдити цей запис.
5. Комітет визначає критерії, на підставі яких здобуток культурної та природної спадщини може бути занесений до одного чи другого списку, згаданих у параграфах 2 та 4 цієї статті.
6. Перш ніж відхилити заявку на занесення до одного з двох списків, згаданих у параграфах 2 та 4 цієї статті. Комітет проводить консультацію з Державою - стороною, на території якої розташований здобуток культурної чи природної спадщини, про який йдеться.
7. Комітет за згодою зацікавлених сторін координує і сприяє здійсненню студій та досліджень, необхідних для складання списків, згаданих у параграфах 2 та 4 цієї статті.
Стаття 12
Той факт, що здобуток культурної та природної спадщини не було занесено до одного з двох списків, згаданих у параграфах 2 та 4 статті 11, ніяким чином не свідчить про те, що він не має винятково; загальнолюдської цінності для усіх інших цілей поза тими, що є наслідком занесення до цих списків.
Стаття 13
1. Комітет всесвітньої спадщини одержує і вивчає сформульовані Державами - сторонами цієї Конвенції заявки про надання міжнародної допомоги для розташованих на їхніх територіях здобутків культурної та природної спадщини, які наведені або варті наведення у списках, згаданих у параграфах 2 та 4 статті 11. Ці заявки можуть мати на меті захист, зберігання, повернення достоїнств або відновлення життєвих функцій цих .здобутків.
2. Заявки про надання міжнародної допомоги згідно з параграфом 1 цієї статті можуть також мати на меті ототожнення здобутків культурної та природної спадщини, визначених у статтях 1 та 2, якщо попередні дослідження дозволили встановити, що цю роботу варто продовжити.
3. Комітет вирішує, яких заходів треба вжити у зв'язку з цими заявками, визначає, у разі потреби, характер і розмір своєї допомоги та дозволяє укладати від свого імені необхідні угоди із зацікавленим урядом.
4. Комітет встановлює порядок пріоритетів своїх втручань. При цьому він враховує відповідне значення для всесвітньої культурної та природної спадщини здобутків, які слід охороняти, необхідність забезпечення міжнародної допомоги найбільш репрезентативним здобуткам природи або генія чи історії народів світу і терміновість робіт, які слід розпочати, ресурси Держав, на територіях яких розташовані здобутки, що опинились під загрозою, і зокрема те, в якій мірі ці Держави могли б забезпечити охорону цих здобутків власними засобами.
5. Комітет складає, поповнює та розповсюджує список здобутків, для яких було надано міжнародну допомогу.
6. Комітет приймає рішення щодо використання коштів Фонду, створеного відповідно до статті 15 цієї Конвенції. Комітет вишукує шляхи збільшення цих коштів і вживає для цього всіх необхідних заходів.
7. Комітет співпрацює з міжнародними й національними, урядовими й позаурядовими організаціями, що мають цілі, подібні до цілей цієї Конвенції. Для здійснення своїх програм та реалізації своїх проектів Комітет може звертатись до цих організацій, зокрема до Міжнародного Центру з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків (Римський центр). Міжнародної Ради з питань монументальних пам'яток і визначних місць (IСОМOS) та Міжнародного Союзу з питань збереження природи та природних багатств (UICN), а також до інших державних або приватних організацій та приватних осіб.
8. Рішення Комітету приймаються більшістю у дві третини членів Комітету, які присутні і беруть участь у голосуванні. Більшість членів Комітету становить кворум.
Стаття 14
1. Комітетові всесвітньої спадщини допомагає Секретаріат, що призначається Генеральним Директором Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
2. Генеральний Директор Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, якомога широко звертаючись до послуг Міжнародного Центру з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків (Римський центр). Міжнародної Ради з питань монументальних пам'яток і визначник місць (ICOMOS) та Міжнародного Союзу з питань збереження природи та природних багатств (UICN) у межах їхньої компетенції та їхніх відповідних можливостей, готує документацію Комітету і порядок денний його засідань та забезпечує виконання його рішень.
IV. ФОНД ЗАХИСТУ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ
Стаття 15
1. Цим засновується фонд захисту всесвітньої культурної та природної спадщини, що має виняткову загальнолюдську цінність, який іменується „Фонд всесвітньої спадщини".
2. Цей Фонд створено як трастовий відповідно до положень фінансового регламенту Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
3. Кошти Фонду складаються з:
а) обов'язкових та добровільних внесків Держав - сторін цієї Конвенції;
b) вкладів, дарунків, заповідальних сум, які можуть бути зроблені:
(і) іншими Державами,
(іі) Організацією Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, іншими організаціями системи Організації Об'єднаних Націй, зокрема Програмою розвитку Організації Об'єднаних Націй, та іншими міжурядовими організаціями,
(ііі) державними чи приватними утвореннями або фізичними особами;
с) усіх процентів, що припадають від коштів Фонду;
d) прибутку від зборів та надходжень із заходів, що їх організовано на користь Фонду, та
е) усіх інших коштів, дозволених відповідно до регламенту, що буде розроблено Комітетом всесвітньої спадщини.
4. Внески до Фонду та інші форми допомоги, що надаються Комітетові, можуть використовуватись лише для цілей, що визначає Комітет. Комітет може приймати внески, призначені лише для певної програми або конкретного проекту, за умовою, що Комітет вже має рішення щодо здійснення цієї програми або реалізації цього проекту. Внески до Фонду не супроводжуються якимись політичними умовами.
Стаття 16
1. Незалежно від усіх додаткових добровільних внесків Держави-сторони цієї Конвенції зобов'язуються регулярно, що два роки, сплачувати до Фонду всесвітньої спадщини внески, загальна сума яких, розрахована за однаковим відсотком для всіх Держав, буде визначатись генеральною асамблеєю Держав - сторін Конвенції, що збираються під час сесій Генеральної Конференції Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури. Прийняття цього рішення генеральною асамблеєю вимагає більшості голосів присутніх і голосуючих Держав - сторін, які не подали заяви, передбаченої у параграфі 2 цієї статті. Обов'язковий внесок Держав - сторін Конвенції ніяким чином не може перевищувати 1% їхнього внеску до звичайного бюджету Організації Об'єднаних націй з питань освіти, науки та культури.
2. Проте кожна Держава, згадана в статтях 31 чи 32 цієї Конвенції, на момент подання своєї ратифікаційної грамоти, акту про прийняття чи приєднання, може заявити, що вона не буде зв'язана положеннями параграфу 1 цієї статті.
3. Держава - сторона Конвенції, що зробила заяву, передбачену параграфом 2 цієї статті, може в будь-який час вилучити вищезгадану заяву шляхом сповіщення Генерального Директора Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури. Проте вилучення заяви матиме наслідки щодо обов'язкового внеску цієї Держави лише починаючи з дати чергової генеральної асамблеї Держав - сторін.
4. З тим, щоб Комітет міг ефективно планувати свою діяльність, внески Держав - сторін цієї Конвенції, які зробили заяву, передбачену параграфом 2 цієї статті, мають сплачуватись на засадах регулярності принаймні що два роки і не мають бути менші від внесків, які Держави
- сторони повинні були б сплачувати, якщо були б зв'язані положеннями параграфу 1 цієї статті.
5. Кожна Держава - сторона Конвенції, що має заборгованість з обов'язкових чи добровільних внесків за поточний рік чи календарний рік, який безпосередньо йому передує, не може бути обраною до Комітету всесвітньої спадщини; це положення не є чинне на перших виборах. Повноваження такої Держави, що вже є членом Комітету, скінчаться з моменту виборів, передбачених параграфом 1 статті 8 цієї Конвенції.
Стаття 17
Держави - сторони цієї Конвенції передбачають створення або сприяють створенню державних та приватних національних фондів або асоціацій, що мають на меті заохочувати пожертвування на користь захисту культурної та природної спадщини, визначеної в статтях 1 та 2 цієї Конвенції.
Стаття 18
і Держави - сторони цієї Конвенції допомагають міжнародним кампаніям по збиранню коштів, що організуються на користь Фонду всесвітньої спадщини під егідою Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури. Вони сприяють збиранню коштів, що їх здійснюють з такою метою організації, згадані в параграфі 3 статті 15.
V. УМОВИ ТА ФОРМИ МІЖНАРОДНОЇ ДОПОМОГИ
Стаття 19
Кожна Держава - сторона цієї Конвенції може звернутись за міжнародною допомогою на користь здобутків культурної чи природної спадщини виняткової загальнолюдської цінності, розташованих на її території. До своєї заявки вона повинна додати передбачені статтею 21 інформаційні матеріали та документи, які має у своєму розпорядженні і яких потребує Комітет для прийняття рішення.
Стаття 20
За умов положень параграфу 2 статті 13, абзацу (с) статті 22 та статті 23 міжнародна допомога, передбачувана цією Конвенцією, може надаватись лише на ті здобутки культурної та природної спадщини, які Комітет всесвітньої спадщини вирішив або вирішує занести до одного зі списків, згаданих у параграфах 2 та 4 статті 11.
Стаття 21
1 1. Комітет всесвітньої спадщини визначає процедуру розгляду заявок про надання міжнародної допомоги, яку покликаний надавати, і уточнює, зокрема, складові частини заявки, де мають висвітлюватись передбачувані заходи, необхідні роботи, приблизний підрахунок коштів на них, їхня терміновість, а також причини, з яких можливості Держави, що звертається із заявкою, не дозволяють їй скласти на себе цілком всі витрати. По змозі у заявках треба спиратись на висновки експертів.
2. Зважаючи на можливість проведення невідкладних робіт, заявки на надання допомоги у зв'язку зі стихійними лихами та катастрофами Комітет, якому на такий випадок належить мати резервний фонд, має розглядати терміново і в першу чергу.
3. Перед тим, як прийняти рішення. Комітет проводить дослідження та консультації, які він визнає за необхідні.
Стаття 22
Допомога, що надається Комітетом всесвітньої спадщини, може мати такі форми:
а) студії з мистецьких, наукових та технічних проблем, що виникають у зв'язку із захистом, зберіганням, поверненням достоїнств та відновленням життєвих функцій культурної та природної спадщини, визначеної у параграфах 2 та 4 статті 11 цієї Конвенції;
b) послуги експертів, технічних фахівців та кваліфікованої робочої сили для забезпечення успішного здійснення затвердженого проекту;
с) підготовка фахівців усіх рівнів у сфері ототожнення, захисту, зберігання, повернення достоїнств та відновлення життєвих функцій культурної та природної спадщини;
d) надання устаткування, якого не має або не в змозі придбати зацікавлена Держава;
е) позики з низьким процентом, безпроцентні або такі, що можна було б сплачувати на довгостроковій основі;
f) надання у виняткових та спеціально мотивованих випадках безповоротних субсидій.
Стаття 23
Комітет всесвітньої спадщини може також надавати міжнародну допомогу національним чи регіональним центрам підготовки фахівців усіх рівнів у сфері ототожнення, захисту, зберігання, повернення достоїнств та відновлення життєвих функцій культурної та природної спадщини.
Стаття 24
Міжнародна допомога у досить значному обсязі може надаватись лише після детальних наукових, економічних та технічних студій. У цих студіях слід вдаватись до найбільш передових методів захисту, зберігання, повернення достоїнств та відновлення життєвих функцій культурної та природної спадщини відповідно до цілей цієї Конвенції. Під час студій слід вишукувати шляхи раціонального використання наявних ресурсів зацікавленої Держави.
Стаття 25
Фінансування необхідних робіт, як правило, повинно лише частково покладатись на міжнародне співробітництво. Частка Держави, що користується з міжнародної допомоги, має становити істотну частину ресурсів, виділених на кожну програму або кожний проект, за винятком тих випадків, коли ресурси Держави не дозволяють цього.
Стаття 26
Комітет всесвітньої спадщини і Держава, що одержує допомогу, визначають у складеній ними угоді умови, за яких мають виконуватись програма або проект, що для них передбачено міжнародну допомогу на підставі цієї Конвенції. Державі, що одержує цю допомогу, належить продовжувати захист, зберігання та повернення достоїнств врятованих таким чином здобутків згідно з умовами, визначеними угодою.
VI. ПРОСВІТНИЦЬКІ ПРОГРАМИ
Стаття 27
1. Держави - сторони цієї Конвенції, вживаючи всі відповідні заходи, зокрема просвітницькі та інформаційні програми, докладають усіх зусиль для зміцнення почуття поваги і прихильності своїх народів до культурної та природної спадщини, визначеної у статтях 1 та 2 Конвенції.
2. Вони зобов'язуються широко інформувати громадськість про небезпеку, що загрожує цій спадщині, а також про заходи, що вживаються на виконання цієї Конвенції.
Стаття 28
Держави - сторони цієї Конвенції, що одержують міжнародну допомогу на виконання Конвенції, вживають необхідних заходів, аби .розповсюдити відомості про значення здобутків, які стали предметом такої допомоги, та про ролю, яку ця допомога відіграла.
VII. ЗВІТНІ ДОПОВІДІ
Стаття 29
1. Держави - сторони цієї Конвенції у звітних доповідях, які вони подають на Генеральну Конференцію Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури у визначені нею терміни та за встановленою формою, повідомляють про законодавчі та регламентуючі положення, про інші заходи, вжиті ними на виконання Конвенції, а також про досвід, набутий в цій галузі.
2. Щ звітні доповіді доводяться до відома Комітету всесвітньої спадщини.
3. Комітет всесвітньої спадщини подає звітну доповідь про свою діяльність на кожну чергову сесію Генеральної Конференції Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
VIII. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 30
Цю Конвенцію складено англійською, арабською, іспанською, французькою та-російською мовами, причому усі п'ять текстів мають однакову силу.
Стаття 31
1. Ця Конвенція підлягає ратифікації або прийняттю Державами - членами Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури за їхніми відповідними конституційними процедурами.
2. Ратифікаційні грамоти або акти про прийняття передаються на зберігання Генеральному Директорові Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
Стаття 32
1. До цієї Конвенції може приєднатись будь-яка Держава, що не є членом Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, яка одержить від Генеральної Конференції Організації запрошення приєднатись до Конвенції.
2. Приєднання здійснюється шляхом передачі на зберігання Генеральному Директорові Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури актів про приєднання.
Стаття 33
Ця Конвенція набирає чинності за три місяці від передачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти чи акта про прийняття чи приєднання, але це стосується лише тих Держав, що передали відповідно свої ратифікаційні грамоти, акти про прийняття чи приєднання на цю дату або раніше. Для будь-якої іншої Держави Конвенція набере чинності за три місяці після передачі нею на зберігання своїх ратифікаційних грамот або актів про прийняття чи приєднання.
Стаття 34
Наступні положення поширюються на Держави - сторони цієї Конвенції, що мають федеративний, а не унітарний конституційний устрій:
а) щодо положень цієї Конвенції, виконання яких підпадає під законодавчу діяльність федеральної чи центральної законодавчої влади, зобов'язання федерального чи центрального уряду залишаються тими ж, що й для Держав, які не є федеративними Державами;
b) щодо положень цієї Конвенції, застосування яких підпадає під законодавчу діяльність кожного зі штатів, кожної із земель, провінцій або кожного з кантонів, що складають Федерацію, і для яких за федеративною конституційною системою федеральні законодавчі заходи не є обов'язковими, федеральний уряд доводить згадані положення до відома компетентних органів влади штатів, земель, провінцій або кантонів зі своїм схвальним відзивом.
Стаття 35
1. Кожна з Держав - сторін цієї Конвенції може денонсувати цю Конвенцію.
2. Денонсація нотифікується письмовим актом, що передається на зберігання Генеральному Директорові Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
3. Денонсація набирає чинності через 12 місяців після одержання акта про денонсацію. Вона ніяким чином не змінює фінансових зобов'язань, які взяла на себе Держава, що денонсує, поки це скасування не набере чинності.
Стаття 36
Генеральний директор Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури інформує Держави - члени Організації, Держави, згадані у статті 32, що не є членами, а також Організацію Об'єднаних Націй про передачу на зберігання усіх ратифікаційних грамот, актів про прийняття чи приєднання, згаданих у статтях 31 та 32, а також про денонсації, передбачені статтею 35.
Стаття 37
1. Ця Конвенція може бути переглянута Генеральною Конференцією Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури. Проте переглянутий варіант зв'яже зобов'язаннями лише ті держави, які стануть сторонами Конвенції, що зазнала зміни.
2. У випадку, коли Генеральна Конференція прийме нову конвенцію, що зазнала повної або часткової зміни порівняно з цією Конвенцією, і якщо новою конвенцією інакше не передбачається, цю Конвенцію вже не можна буде ратифікувати, прийняти або приєднатись до неї, починаючи з дня набуття чинності нової переглянутої Конвенції.
Стаття 38
Згідно зі статтею 102 Статуту Організації Об'єднаних Націй ця Конвенція реєструється у Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй на прохання Генерального Директора Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури.
Учинено в Парижі сього двадцять третього листопада 1972 року у двох автентичних примірниках за підписами Голови Генеральної Конференції, що зібралась на свою сімнадцяту сесію, і Генерального Директора Організації Об'днаних Націй з питань освіти, науки та культури, які зберігатимуться в архівах Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, і засвідчені тотожні копії яких передаються усім Державам, згаданим у статтях 31 та 32, а також Організації Об'єднаних Націй.
КОМЕНТАР
У Конвенції про захист всесвітньої культурної та природної спадщини відбилися намагання світового співтовариства створити умови надійнішого, аніж досі, захисту принаймні тієї частини культурної та природної спадщини людства, що має виняткове значення для світової культури. Це досягатиметься шляхом як підвищення відповідальності за охорону спадщини самих держав, на теренах яких вона розташована, так і розумного поєднання їхніх зусиль з діяльністю у цьому напрямі світового співтовариства, насамперед зі створюваним при UNESСО спеціальним міжурядовим органом - Комітетом з питань захисту всесвітньої культурної та природної спадщини - з відповідними повноваженнями та засобами. Документом, таким чином, закладено міжнародні правові підвалини для спільних дій держав-сторін Конвенції з метою посилення охорони об'єктів культурної та природної спадщини світового значення.
Конвенцію було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988 р.
1 Як і в англійському тексті, тут застосовано слово „рrotection", в іспанському - „proteccion".
2 Замість вжитого у Венеціанській хартії для позначення місць зосередження монументальних витворів слова "sites" тут вжито слово „ensembles" (в англомовній версії документа -„groups of buildings); слово ж „sites" позначає іншу категорію об'єктів культурної спадщини. Відтепер класифікація - monuments, ensembles, sites, що її запроваджено водночас в даній Конвенції та в Рекомендації щодо захисту культурної та природної спадщини на національному рівні, широко застосовується у світовій практиці ототожнення і розмежування культурних здобутків.
3 Вислів „mise en valeur", який у російськомовній версії Конвенції помилково перекладено виключно як „популяризация". Дивна річ, але саме відтепер це слово стало широко вживаним на сторінках законодавчих актів, інших офіційних документів та наукових праць у всьому радянському й пострадянському просторі, включаючи навіть деякі зарубіжні країни, що перебували у сфері впливу колишнього СРСР.
субота, 17 квітня 2010 р.
МІЖНАРОДНА ХАРТІЯ З ОХОРОНИ ІСТОРИЧНИХ МІСТ (Вашингтонська хартія. 1987 р.)
ВСТУП І ВИЗНАЧЕННЯ
Поставши внаслідок більш-менш стихійного розвитку чи за продуманим планом, всі міста світу як матеріальне вираження різноманітних суспільств, що змінювалися протягом історії, є історичними.
Ця хартія конкретно стосується історичних міст, великих і малих, історичних центрів і кварталів з їхнім природним чи створеним людиною оточенням, котрі, крім власних якостей історичного документа, уособлюють цінності, властиві традиційним міським цивілізаціям. Проте з огляду на породжений індустріальною епохою метод урбанізації, що розповсюджується нині в усіх суспільствах, усе це перебуває під загрозою пошкодження, руйнування і навіть знищення.
З огляду на таку, часто драматичну, ситуацію, яка призводить до непоправних втрат культурного, соціального і навіть економічного характеру, Міжнародна рада з охорони пам'яток та історичних місць (ІСОМОS) визнала за необхідне укласти Міжнародну хартію про охорону історичних міст.
Доповнюючи Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам'яток і визначних місць (Венеція, 1964 рік), цей новий текст визначає принципи й цілі, методи й засоби, необхідні для збереження якостей історичних міст, для сприяння гармонії індивідуального і суспільного життя, для увічнення всіх, хай навіть скромних, цінностей, які складають пам'ять людства.
Як і в тексті Рекомендації ЮНЕСКО про збереження і сучасну роль історичних ансамблів (Варшава - Найробі, 1976 рік), в інших міжнародних документах, у даному тексті під охороною історичних міст розуміються заходи, необхідні як для захисту, консервації та реставрації цих міст, так і для їх неперервного розвитку і гармонійного пристосування до сучасного життя.
ПРИНЦИПИ Й ЦІЛІ
1. Щоб охорона історичних міст і кварталів була дійовою, вона має стати невід'ємною частиною єдиної політики економічного й соціального розвитку та братися до уваги в територіальних і містобудівних планах на всіх рівнях.
2. Цінності, що підлягають охороні, це історичний характер міста і сукупність матеріальних і духовних складових, які виражають його образ, а саме:
a) форма міста, яка визначається мережею вулиць і розплануванням на ділянки;
b) зв'язок між різними міськими просторами: забудованими, вільними та озелененими;
c) форма і вигляд споруд (внутрішній і зовнішній), обумовлені своєю структурою, об'ємом, стилем, масштабом, матеріалом, кольором і декором;
d) зв'язки міста з навколишнім середовищем, природним і створеним людиною;
e) різні призначення міста, набуті ним підчас історичного розвитку.
Будь-який замір на ці скарби загрожуватиме автентичності історичного міста.
3. Для успіху охорони необхідне залучення до неї всіх жителів міста. Цього слід прагнути в будь-яких випадках і сприяти усвідомленню важливості цієї справи всіма поколіннями. Ніколи не варто забувати, що охорона історичних міст і кварталів стосується, насамперед, їх мешканців.
4. Втручання в історичний квартал чи місто слід виконувати обачливо, методично і точно, уникаючи при цьому будь-якого догматизму і враховуючи специфічні проблеми в кожному окремому випадку.
МЕТОДИ І ЗАСОБИ
5. Плануванню охорони історичних міст і кварталів мають передувати комплексні різнофахові дослідження. План охорони мусить включати аналіз даних, а саме: археологічних, історичних, архітектурних, технічних, соціологічних, економічних, а також визначати основні напрями діяльності та необхідні для цього юридичні, адміністративні й фінансові заходи. План охорони мусить бути спрямованим на забезпечення гармонійного поєднання історичних кварталів із містом у цілому. В плані охорони мають визначатися споруди чи групи споруд, які потребують особливого захисту, ті, охорона яких здійснюється за певних умов, і споруди, знесення яких допускається лише у виняткових випадках. Перед будь-яким втручанням наявний стан треба скрупульозно документувати. План має бути підтриманий мешканцями.
6. До затвердження плану охорони, як, звісна річ, і після цього, треба вжити необхідних заходів для забезпечення схоронності об'єктів із дотриманням принципів і методів цієї та Венеціанської хартій.
7. Збереження історичних міст і кварталів передбачає постійне утримання споруд у належному стані.
8. Нові функції та мережі інфраструктури, яких вимагає сучасне життя, мають пристосовуватися до специфіки історичних міст.
9. Поліпшення умов проживання мусить бути однією з основних цілей охорони.
10. У тому випадку, коли необхідно переобладнати будівлі або спорудити нові, будь-яке доповнення мусить враховувати наявну просторову організацію, особливо розпланування на ділянки та масштаб, як того вимагають якість і цінність ансамблю наявних споруд. Введення елементів сучасного характеру за умови, що воно не порушить гармонії ансамблю, може сприяти його збагаченню.
11. Належить сприяти підвищенню знань про минуле історичних міст, заохочуючи дослідження їхньої археології та належний показ знахідок, але не порушуючи при цьому загальної організації міської структури.
12. Рух транспорту в історичних містах чи кварталах треба суворо регламентувати, майданчики стоянок розміщувати так, щоб не псувати вигляду історичного міста і його навколишнього середовища.
13. Мережі великих магістралей, передбачені в рамках планування території, не повинні проникати в історичні міста, а лише покращувати транспортний рух поблизу цих міст і в такий спосіб полегшувати доступ до них.
14. Заходів щодо запобігання стихійному лихові та всім шкідливим впливам (особливо забрудненню та вібрації) слід уживати на користь історичних міст, як для забезпечення охорони їхньої спадщини, так і для безпеки та добробуту жителів. Засоби, що використовуються для запобігання наслідкам лиха чи усунення їх, мають бути пристосовані до специфіки характеру цінностей, що охороняються.
15. З метою забезпечення участі й залучення жителів треба зробити дійовою програму загальної інформації, починаючи зі шкільного віку. Слід заохочувати діяльність організацій, які займаються охороною: необхідно вжити заходів фінансового характеру, що полегшують консервацію та реставрацію споруд.
16. Необхідно організувати спеціалізовану підготовку всіх фахівців, причетних до охорони.
Текст подається за виданням Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. - К.: Видавництво АртЄк, 2002. - С. 75 - 77.
Поставши внаслідок більш-менш стихійного розвитку чи за продуманим планом, всі міста світу як матеріальне вираження різноманітних суспільств, що змінювалися протягом історії, є історичними.
Ця хартія конкретно стосується історичних міст, великих і малих, історичних центрів і кварталів з їхнім природним чи створеним людиною оточенням, котрі, крім власних якостей історичного документа, уособлюють цінності, властиві традиційним міським цивілізаціям. Проте з огляду на породжений індустріальною епохою метод урбанізації, що розповсюджується нині в усіх суспільствах, усе це перебуває під загрозою пошкодження, руйнування і навіть знищення.
З огляду на таку, часто драматичну, ситуацію, яка призводить до непоправних втрат культурного, соціального і навіть економічного характеру, Міжнародна рада з охорони пам'яток та історичних місць (ІСОМОS) визнала за необхідне укласти Міжнародну хартію про охорону історичних міст.
Доповнюючи Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам'яток і визначних місць (Венеція, 1964 рік), цей новий текст визначає принципи й цілі, методи й засоби, необхідні для збереження якостей історичних міст, для сприяння гармонії індивідуального і суспільного життя, для увічнення всіх, хай навіть скромних, цінностей, які складають пам'ять людства.
Як і в тексті Рекомендації ЮНЕСКО про збереження і сучасну роль історичних ансамблів (Варшава - Найробі, 1976 рік), в інших міжнародних документах, у даному тексті під охороною історичних міст розуміються заходи, необхідні як для захисту, консервації та реставрації цих міст, так і для їх неперервного розвитку і гармонійного пристосування до сучасного життя.
ПРИНЦИПИ Й ЦІЛІ
1. Щоб охорона історичних міст і кварталів була дійовою, вона має стати невід'ємною частиною єдиної політики економічного й соціального розвитку та братися до уваги в територіальних і містобудівних планах на всіх рівнях.
2. Цінності, що підлягають охороні, це історичний характер міста і сукупність матеріальних і духовних складових, які виражають його образ, а саме:
a) форма міста, яка визначається мережею вулиць і розплануванням на ділянки;
b) зв'язок між різними міськими просторами: забудованими, вільними та озелененими;
c) форма і вигляд споруд (внутрішній і зовнішній), обумовлені своєю структурою, об'ємом, стилем, масштабом, матеріалом, кольором і декором;
d) зв'язки міста з навколишнім середовищем, природним і створеним людиною;
e) різні призначення міста, набуті ним підчас історичного розвитку.
Будь-який замір на ці скарби загрожуватиме автентичності історичного міста.
3. Для успіху охорони необхідне залучення до неї всіх жителів міста. Цього слід прагнути в будь-яких випадках і сприяти усвідомленню важливості цієї справи всіма поколіннями. Ніколи не варто забувати, що охорона історичних міст і кварталів стосується, насамперед, їх мешканців.
4. Втручання в історичний квартал чи місто слід виконувати обачливо, методично і точно, уникаючи при цьому будь-якого догматизму і враховуючи специфічні проблеми в кожному окремому випадку.
МЕТОДИ І ЗАСОБИ
5. Плануванню охорони історичних міст і кварталів мають передувати комплексні різнофахові дослідження. План охорони мусить включати аналіз даних, а саме: археологічних, історичних, архітектурних, технічних, соціологічних, економічних, а також визначати основні напрями діяльності та необхідні для цього юридичні, адміністративні й фінансові заходи. План охорони мусить бути спрямованим на забезпечення гармонійного поєднання історичних кварталів із містом у цілому. В плані охорони мають визначатися споруди чи групи споруд, які потребують особливого захисту, ті, охорона яких здійснюється за певних умов, і споруди, знесення яких допускається лише у виняткових випадках. Перед будь-яким втручанням наявний стан треба скрупульозно документувати. План має бути підтриманий мешканцями.
6. До затвердження плану охорони, як, звісна річ, і після цього, треба вжити необхідних заходів для забезпечення схоронності об'єктів із дотриманням принципів і методів цієї та Венеціанської хартій.
7. Збереження історичних міст і кварталів передбачає постійне утримання споруд у належному стані.
8. Нові функції та мережі інфраструктури, яких вимагає сучасне життя, мають пристосовуватися до специфіки історичних міст.
9. Поліпшення умов проживання мусить бути однією з основних цілей охорони.
10. У тому випадку, коли необхідно переобладнати будівлі або спорудити нові, будь-яке доповнення мусить враховувати наявну просторову організацію, особливо розпланування на ділянки та масштаб, як того вимагають якість і цінність ансамблю наявних споруд. Введення елементів сучасного характеру за умови, що воно не порушить гармонії ансамблю, може сприяти його збагаченню.
11. Належить сприяти підвищенню знань про минуле історичних міст, заохочуючи дослідження їхньої археології та належний показ знахідок, але не порушуючи при цьому загальної організації міської структури.
12. Рух транспорту в історичних містах чи кварталах треба суворо регламентувати, майданчики стоянок розміщувати так, щоб не псувати вигляду історичного міста і його навколишнього середовища.
13. Мережі великих магістралей, передбачені в рамках планування території, не повинні проникати в історичні міста, а лише покращувати транспортний рух поблизу цих міст і в такий спосіб полегшувати доступ до них.
14. Заходів щодо запобігання стихійному лихові та всім шкідливим впливам (особливо забрудненню та вібрації) слід уживати на користь історичних міст, як для забезпечення охорони їхньої спадщини, так і для безпеки та добробуту жителів. Засоби, що використовуються для запобігання наслідкам лиха чи усунення їх, мають бути пристосовані до специфіки характеру цінностей, що охороняються.
15. З метою забезпечення участі й залучення жителів треба зробити дійовою програму загальної інформації, починаючи зі шкільного віку. Слід заохочувати діяльність організацій, які займаються охороною: необхідно вжити заходів фінансового характеру, що полегшують консервацію та реставрацію споруд.
16. Необхідно організувати спеціалізовану підготовку всіх фахівців, причетних до охорони.
Текст подається за виданням Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. - К.: Видавництво АртЄк, 2002. - С. 75 - 77.
МІЖНАРОДНА ХАРТІЯ З ОХОРОНИ ТРАДИЦІЙНОЇ АРХІТЕКТУРНОЇ СПАДЩИНИ (Стокгольмська хартія. 1998 р.)
ВСТУП
В усіх народів традиційна архітектурна спадщина уособлює найбільш суттєві уподобання й звичаї та сприймається як характерний і захоплюючий доробок людства. При всій безпосередності, вона означена впорядкованістю. Утилітарність об'єктів поєднується з вражаючою красою, фокусується в сьогоденні й водночас засвідчує історичне минуле народу. Створена людською спільнотою, традиційна архітектурна спадщина є витвором свого часу. Тож не личить нащадкам не піклуватися про охорону традиційних об'єктів, сутність яких визначається досвідом людського буття.
Традиційна архітектурна спадщина має велике значення, вона є фундаментальним виявом культури суспільства, його діяльності в умовах відповідної місцевості й водночас свідчить про культурне розмаїття світу.
Традиційна забудова - це народний досвід і природні умови, які пізнало суспільство на шляху забезпечення себе житлом. Це безперервний процес реагування на будь-які зміни - як соціальні, так і В навколишньому середовищі - та відповідне пристосування до них.
Подальшому збереженню традиційних надбань у всьому світі загрожують економічні, культурні та архітектурні зміни. Протистояння цим діям є головним завданням, за розв'язання якого має взятися громадськість, а також урядові структури, урбаністи, архітектори, фахівці пам'яткоохоронної галузі та ін. У результаті уніфікації культури та глобальних соціально-економічних перетворень створюються умови, в яких традиційні споруди, як найбільш уразливі, в усьому світі занепадають та втрачають свою сутність.
Отже, на доповнення Венеціанської хартії необхідно визначити принципи охорони та захисту традиційної архітектурної спадщини.
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Об'єкти традиційної архітектурної спадщини характеризуються:
— спільністю способу будівництва, притаманного певній місцевості чи людській спільноті;
— органічним зв'язком із характерним місцевим і регіональним довкіллям;
— спільними ознаками стилю, форми і зовнішнього вигляду, усталеними типами будівель:
— традиційно сталими виконавськими прийомами, що успадковуються від попередників;
— чітким реагуванням на функціонально-соціальні та природні умови середовища;
— ефективним використанням традиційних конструктивних і технологічних прийомів зведення будівель.
2. Осмислення традиційної спадщини та її успішна охорона визначаються участю та підтримкою громадськості, доцільним використанням і належним утриманням об'єктів.
3. Урядові структури та відповідні органи управління мають визнати право громадськості на збереження свого традиційного способу життя, на захист традиційної спадщини всіма доступними законодавчими, адміністративними та фінансовими заходами та ЇЇ передачу наступним поколінням.
ПРИНЦИПИ ОХОРОНИ
1. Охорона традиційної архітектурної спадщини має здійснюватися виключно фахівцями, які усвідомлюють неминучість змін і розвитку суспільства та глибоко шанують народні культурні традиції, що склалися історично.
2. Проведення сучасних робіт на традиційних спорудах, ансамблях чи поселеннях має базуватися на повазі до культурних цінностей і традиційного характеру об'єктів.
3. Тільки інколи традиційну спадщину можуть репрезентувати окремі споруди; доцільно охороняти об'єкти традиційної архітектурної спадщини в системі ансамблів чи поселень, які розкривають характер відповідного регіону.
4. Традиційна архітектурна спадщина органічно пов'язана з відповідним культурним ландшафтом, що необхідно враховувати при розробці охоронних заходів.
5. Охорона традиційної спадщини не обмежується збереженням форми,
конструкції, матеріальної пластики споруд і організації простору, але й включає функціональні процеси, побут, звичаї, пов'язані з відповідними об'єктами.
ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
1. Дослідження та документація
Будь-яке фізичне втручання в матеріальну структуру традиційної будівлі слід проводити обачливо. Йому має передувати глибокий аналіз форми та конструкції.
Результати дослідження підлягають збереженню в архіві й мають бути доступні для широкого загалу.
2. Місцезнаходження, ландшафт і комплекси споруд
Сучасні заходи щодо охорони традиційних споруд мають здійснюватися у спосіб, який забезпечує збереження цілісності історично сформованого середовища й культурного ландшафту.
3. Традиційні структури будівель
Успадкований досвід будівництва і виконавської майстерності, втілений в об'єктах традиційної архітектурної спадщини, відіграє суттєву роль у розкритті мистецьких якостей споруд, що слід враховувати при реставрації цих об'єктів, Традиційна виконавська майстерність має бути збережена, зафіксована та передана наступним поколінням майстрів для теоретичного і практичного освоєння.
4. Заміна матеріалів і архітектурних елементів
Оновлення та зміцнення, необхідні для забезпечення потреб сучасного використання об'єктів традиційної спадщини, мають виконуватися із матеріалів, які узгоджуються з традиційними, негативно не позначаються на архітектурно-пластичному опорядженні споруд.
5. Адаптація. Пристосування
Пристосування та сучасне використання традиційних будівель необхідно здійснювати на засадах збереження архітектурно-мистецького образу будівлі, її характерних особливостей і форми з одночасним забезпеченням сучасних комфортних умов. У разі продовження існування традиційних форм життєдіяльності певної спільноти, реалізація втручань може здійснюватися за етичними звичаями відповідної громади.
6. Зміни та період реставрації
Зміни, що зазнала традиційна споруда протягом існування, необхідно охороняти як важливі сліди історії. Відповідність усіх складових традиційної будівлі певному історичному періоду не може вважатися метою реставрації.
Текст подається за виданням Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. - К.: Видавництво АртЄк, 2002. - С. 90 - 92.
В усіх народів традиційна архітектурна спадщина уособлює найбільш суттєві уподобання й звичаї та сприймається як характерний і захоплюючий доробок людства. При всій безпосередності, вона означена впорядкованістю. Утилітарність об'єктів поєднується з вражаючою красою, фокусується в сьогоденні й водночас засвідчує історичне минуле народу. Створена людською спільнотою, традиційна архітектурна спадщина є витвором свого часу. Тож не личить нащадкам не піклуватися про охорону традиційних об'єктів, сутність яких визначається досвідом людського буття.
Традиційна архітектурна спадщина має велике значення, вона є фундаментальним виявом культури суспільства, його діяльності в умовах відповідної місцевості й водночас свідчить про культурне розмаїття світу.
Традиційна забудова - це народний досвід і природні умови, які пізнало суспільство на шляху забезпечення себе житлом. Це безперервний процес реагування на будь-які зміни - як соціальні, так і В навколишньому середовищі - та відповідне пристосування до них.
Подальшому збереженню традиційних надбань у всьому світі загрожують економічні, культурні та архітектурні зміни. Протистояння цим діям є головним завданням, за розв'язання якого має взятися громадськість, а також урядові структури, урбаністи, архітектори, фахівці пам'яткоохоронної галузі та ін. У результаті уніфікації культури та глобальних соціально-економічних перетворень створюються умови, в яких традиційні споруди, як найбільш уразливі, в усьому світі занепадають та втрачають свою сутність.
Отже, на доповнення Венеціанської хартії необхідно визначити принципи охорони та захисту традиційної архітектурної спадщини.
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Об'єкти традиційної архітектурної спадщини характеризуються:
— спільністю способу будівництва, притаманного певній місцевості чи людській спільноті;
— органічним зв'язком із характерним місцевим і регіональним довкіллям;
— спільними ознаками стилю, форми і зовнішнього вигляду, усталеними типами будівель:
— традиційно сталими виконавськими прийомами, що успадковуються від попередників;
— чітким реагуванням на функціонально-соціальні та природні умови середовища;
— ефективним використанням традиційних конструктивних і технологічних прийомів зведення будівель.
2. Осмислення традиційної спадщини та її успішна охорона визначаються участю та підтримкою громадськості, доцільним використанням і належним утриманням об'єктів.
3. Урядові структури та відповідні органи управління мають визнати право громадськості на збереження свого традиційного способу життя, на захист традиційної спадщини всіма доступними законодавчими, адміністративними та фінансовими заходами та ЇЇ передачу наступним поколінням.
ПРИНЦИПИ ОХОРОНИ
1. Охорона традиційної архітектурної спадщини має здійснюватися виключно фахівцями, які усвідомлюють неминучість змін і розвитку суспільства та глибоко шанують народні культурні традиції, що склалися історично.
2. Проведення сучасних робіт на традиційних спорудах, ансамблях чи поселеннях має базуватися на повазі до культурних цінностей і традиційного характеру об'єктів.
3. Тільки інколи традиційну спадщину можуть репрезентувати окремі споруди; доцільно охороняти об'єкти традиційної архітектурної спадщини в системі ансамблів чи поселень, які розкривають характер відповідного регіону.
4. Традиційна архітектурна спадщина органічно пов'язана з відповідним культурним ландшафтом, що необхідно враховувати при розробці охоронних заходів.
5. Охорона традиційної спадщини не обмежується збереженням форми,
конструкції, матеріальної пластики споруд і організації простору, але й включає функціональні процеси, побут, звичаї, пов'язані з відповідними об'єктами.
ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
1. Дослідження та документація
Будь-яке фізичне втручання в матеріальну структуру традиційної будівлі слід проводити обачливо. Йому має передувати глибокий аналіз форми та конструкції.
Результати дослідження підлягають збереженню в архіві й мають бути доступні для широкого загалу.
2. Місцезнаходження, ландшафт і комплекси споруд
Сучасні заходи щодо охорони традиційних споруд мають здійснюватися у спосіб, який забезпечує збереження цілісності історично сформованого середовища й культурного ландшафту.
3. Традиційні структури будівель
Успадкований досвід будівництва і виконавської майстерності, втілений в об'єктах традиційної архітектурної спадщини, відіграє суттєву роль у розкритті мистецьких якостей споруд, що слід враховувати при реставрації цих об'єктів, Традиційна виконавська майстерність має бути збережена, зафіксована та передана наступним поколінням майстрів для теоретичного і практичного освоєння.
4. Заміна матеріалів і архітектурних елементів
Оновлення та зміцнення, необхідні для забезпечення потреб сучасного використання об'єктів традиційної спадщини, мають виконуватися із матеріалів, які узгоджуються з традиційними, негативно не позначаються на архітектурно-пластичному опорядженні споруд.
5. Адаптація. Пристосування
Пристосування та сучасне використання традиційних будівель необхідно здійснювати на засадах збереження архітектурно-мистецького образу будівлі, її характерних особливостей і форми з одночасним забезпеченням сучасних комфортних умов. У разі продовження існування традиційних форм життєдіяльності певної спільноти, реалізація втручань може здійснюватися за етичними звичаями відповідної громади.
6. Зміни та період реставрації
Зміни, що зазнала традиційна споруда протягом існування, необхідно охороняти як важливі сліди історії. Відповідність усіх складових традиційної будівлі певному історичному періоду не може вважатися метою реставрації.
Текст подається за виданням Охорона культурної спадщини: Збірник міжнародних документів. - К.: Видавництво АртЄк, 2002. - С. 90 - 92.
МІЖНАРОДНА ХАРТІЯ ПРО ЗБЕРІГАННЯ ТА РЕСТАВРАЦІЮ МОНУМЕНТАЛЬНИХ ПАМ'ЯТОК І ВИЗНАЧНИХ МІСЦЬ.
Передавачі духовного заповіту минувшини - зразки монументальної творчості народів - відіграють у сучасному житті роль живих свідків багатовікових традицій. З кожним днем дедалі більш усвідомлюючи спільність своїх цінностей, людство розглядає їх як загальну спадщину і солідарне визнає свою відповідальність перед наступними генераціями за її охорону та свій обов'язок передати їм цю спадщину в усім багатстві її автентичності.
Саме тому необхідно на міжнародному рівні спільно визначити і сформулювати провідні принципи щодо зберігання і реставрації монументальних витворів, надаючи при цьому кожній країні можливість дбати про втілення цих принципів у межах власної культури та власних традицій.
Вперше викладені в Афінській Хартії 1931 р., подібні фун-даментальні принципи сприяли розгортанню широкого міжнародного руху, знайшли відбиття у національних документах, діяльності ІСОМOS та UNESСО, створенні цією останньою організацією Міжнародного центру з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків. Усвідомлювались та критично осмислювались все більш складні проблеми з усіма їхніми тонкощами; таким чином, на нашу думку, настав час переглянути принципи згаданої Хартії, щоб у новому документі поглибити й поширити сферу їхньої дії.
Відповідно до цього 25-31 травня 1964 р. у Венеції зібрався II Міжнародний Конгрес архітекторів та технічних фахівців в галузі монументальних пам'яток, що ухвалив такий текст:
ВИЗНАЧЕННЯ
Стаття І
Під поняттям „монументальна пам'ятка"4 розуміють як окремий архітектурний твір, так і фрагмент міського чи сільського ландшафту, що засвідчує певну цивілізацію, певну фазу значного еволюційного процесу або певну історичну подію. Це поняття поширюється не тільки на видатні твори, але й на скромні зразки творчості, які з часом набули культурної значущості.
Cтаття 2
Зберігання і реставрація монументальних витворів складають галузь, що звертається до всіх наукових та технічних дисциплін, які можуть сприяти вивченню та охороні монументальної спадщини.
МЕТА
Стаття З
Зберігання і реставрація монументальних витворів спрямовані на охорону їх не тільки як зразків художньої творчості, але й як свідків історії.
ЗБЕРІГАННЯ
Стаття 4
Першорядною вимогою до зберігання монументальних витворів є постійний догляд за ними.
Стаття 5
Суспільнокорисні функції монументальних витворів завжди сприяють їх зберіганню; подібне супільнокорисне призначення, отже, вважається бажаним, але в зв'язку з цим не можна змінювати ані розпланування, ані декор будівель. Не виходячи за рамки саме цих обмежень, належить пропонувати й можуть бути дозволені ті зміни, що їх потребує еволюція функцій та звичаїв.
Стаття 6
Зберігання монументальних витворів передбачає й зберігання безпосереднього оточення, якщо воно відповідає масштабові монументального витвору. Якщо існує традиційне безпосереднє оточення, воно зберігається, а все нове будівництво, усі знесення та всі перетворення, які могли б змінити співвідношення об'ємів та кольорів, забороняються.
Стаття 7
Монументальний витвір не можна відділити від історії, свідком якої він є, та від середовища, в якому він розташований. Отже, переміщення монументального витвору цілком або частково можна допускати лише у тих випадках, коли цього вимагає охорона його або коли це виправдане міркуваннями значних національних інтересів чи інтересів світового співтовариства.
Стаття 8
Скульптурні, малярські або декоративні елементи, що є невід'ємною частиною монументального витвору, не можна відділяти від нього, окрім тих випадків, коли цей захід є єдиним засобом забезпечити збереження згаданих елементів.
РЕСТАВРАЦІЯ
Стаття 9
Реставрація належить до високоспеціалізованих заходів. Метою реставрації є збереження і унаочнення естетичних та історичних цінностей монументального витвору, а грунтується вона на шанобливому ставленні до старовинної субстанції та автентичних документів. Реставрація закінчується тоді, коли починається гіпотеза; щодо таких гіпотетичних відтворень наздогад, то всі доповнення, необхідність яких визнано з естетичних чи технічних міркувань, мають вирізнятися в архітектурній композиції і носити відбиток нашого часу. Археологічні та історичні дослідження монументального витвору завжди передують реставрації і супроводять її.
Стаття 10
У тих випадках, коли застосування традиційної техніки не виправдане, укріплення3 монументального витвору може бути здійснено за допомогою будь-якої сучасної техніки зберігання та будівництва, що її ефективність доведена науковими даними і гарантована практичним досвідом.
Стаття 11
Cлід шанувати гідні внески всіх епох у створення монументального витвору, тому що осягнення єдності стилю не є метою реставрації. Якщо будівля має кілька нашарувань з різних епох, розкриття якогось нижчого шару виправдане лише в надзвичайних випадках та за умов, що елементи, які усуваються, малоцікаві, що композиція, яка постає при цьому, являє вельми цінне історичне, археологічне або естетичне свідчення, яке збереглося, як вважається, у задовільному стані. Оцінка згаданих елементів та рішення про їх усунення не можуть покладатися лише на автора проекту.
Стаття 12
Елементи, які мають заміняти втрачені частини, повинні гармонійно входити до загальної композиції, відрізняючись водночас від оригінальних частин, аби реставрація не призвела до фальсифікації документа мистецтва та історії.
Стаття 13
Доповнення припустимі лише в разі, якщо при їх здійсненні належним чином враховуються усі цінні частини будівлі, й традиційне безпосереднє оточення, рівновага композиції та зв'язки з навколишнім середовищем.
МІСЦЯ ЗОСЕРЕДЖЕННЯ МОНУМЕНТАЛЬНИХ ВИТВОРІВ4
Стаття 14
Місця зосередження монументальних витворів мають становити предмет особливого піклування з метою охорони їх цілісності і забезпечення їх санірування, облаштування та повернення їх достоїнств. Здійснюючи зберігання і реставрацію цих місць, належить керуватися принципами, викладеними у попередніх статтях.
РОЗКОПКИ
Стаття 15
Розкопки повинні здійснюватися згідно з науковими нормами та за „Рекомендацією, якою визначається застосування міжнародних засад щодо археологічних розкопок", прийнятою UNESСО у 1956 році.
Слід забезпечувати облаштування руїн, а також необхідні заходи щодо зберігання та постійного захисту архітектурних елементів і виявлених предметів. Крім того, необхідно здійснювати всілякі заходи, які б сприяли розумінню розкритого монументального витвору, але не перекручували його змісту.
Проте будь-які відтворення треба виключати арrіоrі, залишаючи єдину можливість вдатися до aнастілозу, тобто відтворення композиції з існуючих, але розчленованих частин. Сполучні елементи повинні завжди розпізнаватися та становити мінімум, необхідний для забезпечення умов зберігання монументального витвору і відтворення колишньої зав'язності його форм.
ДОКУМЕНТУВАННЯ ТА ПУБЛІКАЦІЯ
Стаття 16
Роботи, пов'язані зі зберіганням, реставрацією та розкопками, завжди повинні супроводжуватись складанням докладної документації у вигляді аналітичних та науковознавчих звітів, ілюстрованих малюнками й фотографіями. У документації повинні бути зафіксовані всі етапи робіт з розкриття, укріплення, відтворення композиції та сполучення її елементів, а також технічні та художні елементи, ототожнені в ході робіт. Документація має зберігатися в архіві певної державної установи і видаватися у розпорядження дослідників; рекомендовано її публікацію.
Міжнародну Хартію щодо зберігання і реставрації монументальних витворів підготувала комісія у складі:
П'єтро Гаццола (Італія), Голова
Раймон Лемер (Бельгія),Доповідач
Х.Бассегода Нонель (Іспанія)
Луіш Бенавенте (Португалія)
Джордже Боскович (Югославія)
Хіросі Дайфуку (UNESCO)
П.Л. Де Врієзе (Нідерланди)
Харальд Ландберг (Данія)
Маріо Маттеуччі (Італія)
Жан Мерле (Франція)
Карлос Флорес Маріні (Мексіка)
Роберто Пане (Італія)
Якуб Павел (Чехословаччина)
Поль Філіппо (Міжнародний Центр з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків)
Віктор Піменталь (Перу)
Харольд Плендерлейт (Міжнародний Центр з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків)
Деоклечо Редіг де Кампос (Ватікан)
Жан Соньє (Франція)
Франсуа Сорлен (Франція)
Еустакос Стікає (Греція)
Гертруда Тріпп (Австрія)
Ян Захватович (Польща)
Мустафа С.Збісс (Туніс)
КОМЕНТАР
Міжнародна Хартія про зберігання та реставрацію монументальних пам'яток і визначних місць, яку за місцем прийняття звичайно називають „Венеціанською хартією", була опрацьована комісією у складі 23 осіб, що репрезентували собою 15 держав, Ватікан, UNESСО та ICCROM, і прийнята на II Міжнародному Конгресі архітекторів та технічних фа-хівців у галузі монументальних пам'яток, що відбувся у Венеції 1964 р. У 1965 р. Хартію було схвалено ICOMOS - Міжнародною Радою з питань монументальних пам'яток і визначних місць, заснованою згідно з постановою згаданого Конгресу.
Міжнародний статус Венеціанської хартії спирається на тезу про те, що культурна спадщина різних народів світу є невід'ємною складовою частиною загальнолюдської спадщини, зберігання та реставрація якої мають здійснюватися на загальноприйнятих засадах. У Хартії подано науково обгрунтовані та відпрацьовані практичним досвідом провідних фахівців різних країн світу основоположні поняття та засади зберігання і реставрації переважно пам'яток архітектури, її поява спричинила розвій та утвердження сучасних професійних уявлень щодо зберігання і реставрації взагалі монументальних, головним чином нерухомих витворів - як поодиноких творів архітектури, народного будівництва, інженерії, монументального мистецтва, так і їх скупчень у вигляді цілих населених місць або їх фрагментів, промислових, фортифікаційних комплексів тощо, заклала міцні підвалини для створення низки спеціальних міжнародних документів, перш за все конвенцій та рекомендацій UNESСО, хартій, декларацій та ухвал ІСОMOS, інших міжнародних утворень.
Актуальність Хартії неодноразово потверджувалася на численних зібраннях різного рівня, що проводились причетними до охорони культурної спадщини міжнародними організаціями або під їхньою егідою. А також фактами включення її суттєвих положень до пам'яткоохоронних правових документів загальносвітового, регіонального і національного рівнів. На неї значною мірою спирається сучасна фахова діяльність у цій сфері.
Наведений тут переклад Хартії здійснено з франкомовного оригіналу і співставлено - з метою уникнення будь-яких змістовних неточностей або підстав для різних тлумачень - з її англомовною та іспаномовною версіями, вміщеними в офіційному виданні документів Конгресу (Венеція, 31.05.1964 р.) Надрукована у тому ж виданні російськомовна версія Хартії має багато невідповідностей щодо вищезгаданих текстів, перекручує сутність деяких статей, засвідчує нерозуміння її перекладачем змісту вживаної професійної термінології, а іноді й суті справи, містить самовільні спрощення, скорочення, доповнення документа, виявляє недостатню увагу до його граматичного оформлення. Прискіпливому читачеві легко переконатися у цьому, зіставивши наведений тут переклад Хартії з російськомовною версією, опублікованою у зазначеному виданні документів Конгресу, або з українським перекладом цієї російськомовної версії, надрукованим у збірнику „Праці центру пам'яткознавства. Випуск І", виданому Центром пам'яткознавства Академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (Київ, 1992).
1 Вираз „монументальна пам'ятка" застосовано відповідно до французького словосполучення "monument historigue", що потребує особливої уваги. Його корінне слово „ monument " запроваджено при класифікації об'єктів культурної спадщини в усіх пізніших міжнародних документах (зокрема, у Конвенції про захист всесвітньої культурної та природної спадщини і Рекомендації щодо захисту культурної та природної спадщини на національному рівні, UNESСО, 1972, Статуті ІСОMOS, 1978, Конвенції про охорону, архітектурної спадщини. Рада Європи, 1985) для загального позначення здобутків культурної спадщини у вигляді монументальних витворів. Згідно з тлумачним словником французької мови Ларус, це слово охоплює такі значення, як 1) споруда або витвір, що вирізняється значними розмірами, масою або значенням, синоніми -монументальна споруда, будинок; 2) архітектурний або скульптурний твір, що має особливі естетичні, історичні, релігійні якості; 3) надгробок. Сукупність цих значень досить повно, на нашу думку, відбиває словосполучення „монументальний витвір".
Додаток до слова „monument означення „historigue" свідчить, від-повідно до зазначеного тлумачного словника, про те, що „мону-ментальний витвір" з огляду на його історичний або мистецький інтерес для суспільства набуває статус об'єкта особливого правового режиму, метою якого є збереження культурних цінностей цього об'єкта. Виходячи з наведеного, словосполучення "monument historigue" більш-менш точно можна тлумачити як „монументальний витвір, що перебуває на спеціальному державному обліку і внаслідок чого набув правового статусу об'єкта, на який поширюється дія пам'яткоохоронного зако-нодавства". Якщо термін „пам'ятка" у вузькому значенні прикла-датиметься лише до тих здобутків культурної спадщини, які набули статусу об'єктів особливого правового режиму, то вищерозгорнуте тлумачення можна скоротити до вислову „монументальна пам'ятка".
Таким чином, тут і надалі термін „ monument" перекладається переважно як „монументальний витвір", словосполучення „ monument historigue" - як „монументальна пам'ятка" (але не „пам'ятка історії", як прийнято у вітчизняній практиці позначати один з видів пам'яток).
2 В оригіналі застосовано термін „, зміст якого виразно випливає із статей 4-8 Хартії. Проте у фахових колах колишнього СРСР, Польщі, деяких інших східноєвропейських країн успадковано або прийнято давню російську традицію тлумачити термін „соnservation" переважно не як „зберігання", а як технічні та технологічні способи його oзабезпечення, тобто запобігання процесу погіршення фізичних та естетичних якостей пам'ятки технічними й технологічними засобами. Намагання скористатись саме таким тлумаченням термін "соnservation" у перекладах сучасних міжнародних документів, зокрема цієї Хартії, веде до непорозуміння або перекручування змісту.
3 В оригіналі застосовано термін "consolidation" (укріплення, зміцнення), а значенням близький до поширеного у вітчизняній пам'яткоохоронній практиці терміна „консервація" зі змістом, викладеним у примітці 2.
4 В оригіналі застосовано словосполучення „sites monumentaux". У пізніших документаx UNESСО, інших міжнародних організацій, що стосуються охорони нерухомої культурної спадщини, термін „site" використано для позначення пам'яток іншого типу - вазначних місць. Щодо пам'яток у вигляді зосередження монументальних витворів, то, починаючи з Конвенції про захист всесвітньої культурної та природної спадщини та Рекомендації щодо захисту культурної та природної спадщини на національному рівні (UNESСО, 1972), для їх позначення застосовано термін „ансамбль" ("ensemble") або в англомовній версії - „сукупність будинків" ("groups of buildings").
Саме тому необхідно на міжнародному рівні спільно визначити і сформулювати провідні принципи щодо зберігання і реставрації монументальних витворів, надаючи при цьому кожній країні можливість дбати про втілення цих принципів у межах власної культури та власних традицій.
Вперше викладені в Афінській Хартії 1931 р., подібні фун-даментальні принципи сприяли розгортанню широкого міжнародного руху, знайшли відбиття у національних документах, діяльності ІСОМOS та UNESСО, створенні цією останньою організацією Міжнародного центру з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків. Усвідомлювались та критично осмислювались все більш складні проблеми з усіма їхніми тонкощами; таким чином, на нашу думку, настав час переглянути принципи згаданої Хартії, щоб у новому документі поглибити й поширити сферу їхньої дії.
Відповідно до цього 25-31 травня 1964 р. у Венеції зібрався II Міжнародний Конгрес архітекторів та технічних фахівців в галузі монументальних пам'яток, що ухвалив такий текст:
ВИЗНАЧЕННЯ
Стаття І
Під поняттям „монументальна пам'ятка"4 розуміють як окремий архітектурний твір, так і фрагмент міського чи сільського ландшафту, що засвідчує певну цивілізацію, певну фазу значного еволюційного процесу або певну історичну подію. Це поняття поширюється не тільки на видатні твори, але й на скромні зразки творчості, які з часом набули культурної значущості.
Cтаття 2
Зберігання і реставрація монументальних витворів складають галузь, що звертається до всіх наукових та технічних дисциплін, які можуть сприяти вивченню та охороні монументальної спадщини.
МЕТА
Стаття З
Зберігання і реставрація монументальних витворів спрямовані на охорону їх не тільки як зразків художньої творчості, але й як свідків історії.
ЗБЕРІГАННЯ
Стаття 4
Першорядною вимогою до зберігання монументальних витворів є постійний догляд за ними.
Стаття 5
Суспільнокорисні функції монументальних витворів завжди сприяють їх зберіганню; подібне супільнокорисне призначення, отже, вважається бажаним, але в зв'язку з цим не можна змінювати ані розпланування, ані декор будівель. Не виходячи за рамки саме цих обмежень, належить пропонувати й можуть бути дозволені ті зміни, що їх потребує еволюція функцій та звичаїв.
Стаття 6
Зберігання монументальних витворів передбачає й зберігання безпосереднього оточення, якщо воно відповідає масштабові монументального витвору. Якщо існує традиційне безпосереднє оточення, воно зберігається, а все нове будівництво, усі знесення та всі перетворення, які могли б змінити співвідношення об'ємів та кольорів, забороняються.
Стаття 7
Монументальний витвір не можна відділити від історії, свідком якої він є, та від середовища, в якому він розташований. Отже, переміщення монументального витвору цілком або частково можна допускати лише у тих випадках, коли цього вимагає охорона його або коли це виправдане міркуваннями значних національних інтересів чи інтересів світового співтовариства.
Стаття 8
Скульптурні, малярські або декоративні елементи, що є невід'ємною частиною монументального витвору, не можна відділяти від нього, окрім тих випадків, коли цей захід є єдиним засобом забезпечити збереження згаданих елементів.
РЕСТАВРАЦІЯ
Стаття 9
Реставрація належить до високоспеціалізованих заходів. Метою реставрації є збереження і унаочнення естетичних та історичних цінностей монументального витвору, а грунтується вона на шанобливому ставленні до старовинної субстанції та автентичних документів. Реставрація закінчується тоді, коли починається гіпотеза; щодо таких гіпотетичних відтворень наздогад, то всі доповнення, необхідність яких визнано з естетичних чи технічних міркувань, мають вирізнятися в архітектурній композиції і носити відбиток нашого часу. Археологічні та історичні дослідження монументального витвору завжди передують реставрації і супроводять її.
Стаття 10
У тих випадках, коли застосування традиційної техніки не виправдане, укріплення3 монументального витвору може бути здійснено за допомогою будь-якої сучасної техніки зберігання та будівництва, що її ефективність доведена науковими даними і гарантована практичним досвідом.
Стаття 11
Cлід шанувати гідні внески всіх епох у створення монументального витвору, тому що осягнення єдності стилю не є метою реставрації. Якщо будівля має кілька нашарувань з різних епох, розкриття якогось нижчого шару виправдане лише в надзвичайних випадках та за умов, що елементи, які усуваються, малоцікаві, що композиція, яка постає при цьому, являє вельми цінне історичне, археологічне або естетичне свідчення, яке збереглося, як вважається, у задовільному стані. Оцінка згаданих елементів та рішення про їх усунення не можуть покладатися лише на автора проекту.
Стаття 12
Елементи, які мають заміняти втрачені частини, повинні гармонійно входити до загальної композиції, відрізняючись водночас від оригінальних частин, аби реставрація не призвела до фальсифікації документа мистецтва та історії.
Стаття 13
Доповнення припустимі лише в разі, якщо при їх здійсненні належним чином враховуються усі цінні частини будівлі, й традиційне безпосереднє оточення, рівновага композиції та зв'язки з навколишнім середовищем.
МІСЦЯ ЗОСЕРЕДЖЕННЯ МОНУМЕНТАЛЬНИХ ВИТВОРІВ4
Стаття 14
Місця зосередження монументальних витворів мають становити предмет особливого піклування з метою охорони їх цілісності і забезпечення їх санірування, облаштування та повернення їх достоїнств. Здійснюючи зберігання і реставрацію цих місць, належить керуватися принципами, викладеними у попередніх статтях.
РОЗКОПКИ
Стаття 15
Розкопки повинні здійснюватися згідно з науковими нормами та за „Рекомендацією, якою визначається застосування міжнародних засад щодо археологічних розкопок", прийнятою UNESСО у 1956 році.
Слід забезпечувати облаштування руїн, а також необхідні заходи щодо зберігання та постійного захисту архітектурних елементів і виявлених предметів. Крім того, необхідно здійснювати всілякі заходи, які б сприяли розумінню розкритого монументального витвору, але не перекручували його змісту.
Проте будь-які відтворення треба виключати арrіоrі, залишаючи єдину можливість вдатися до aнастілозу, тобто відтворення композиції з існуючих, але розчленованих частин. Сполучні елементи повинні завжди розпізнаватися та становити мінімум, необхідний для забезпечення умов зберігання монументального витвору і відтворення колишньої зав'язності його форм.
ДОКУМЕНТУВАННЯ ТА ПУБЛІКАЦІЯ
Стаття 16
Роботи, пов'язані зі зберіганням, реставрацією та розкопками, завжди повинні супроводжуватись складанням докладної документації у вигляді аналітичних та науковознавчих звітів, ілюстрованих малюнками й фотографіями. У документації повинні бути зафіксовані всі етапи робіт з розкриття, укріплення, відтворення композиції та сполучення її елементів, а також технічні та художні елементи, ототожнені в ході робіт. Документація має зберігатися в архіві певної державної установи і видаватися у розпорядження дослідників; рекомендовано її публікацію.
Міжнародну Хартію щодо зберігання і реставрації монументальних витворів підготувала комісія у складі:
П'єтро Гаццола (Італія), Голова
Раймон Лемер (Бельгія),Доповідач
Х.Бассегода Нонель (Іспанія)
Луіш Бенавенте (Португалія)
Джордже Боскович (Югославія)
Хіросі Дайфуку (UNESCO)
П.Л. Де Врієзе (Нідерланди)
Харальд Ландберг (Данія)
Маріо Маттеуччі (Італія)
Жан Мерле (Франція)
Карлос Флорес Маріні (Мексіка)
Роберто Пане (Італія)
Якуб Павел (Чехословаччина)
Поль Філіппо (Міжнародний Центр з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків)
Віктор Піменталь (Перу)
Харольд Плендерлейт (Міжнародний Центр з вивчення питань зберігання та реставрації культурних здобутків)
Деоклечо Редіг де Кампос (Ватікан)
Жан Соньє (Франція)
Франсуа Сорлен (Франція)
Еустакос Стікає (Греція)
Гертруда Тріпп (Австрія)
Ян Захватович (Польща)
Мустафа С.Збісс (Туніс)
КОМЕНТАР
Міжнародна Хартія про зберігання та реставрацію монументальних пам'яток і визначних місць, яку за місцем прийняття звичайно називають „Венеціанською хартією", була опрацьована комісією у складі 23 осіб, що репрезентували собою 15 держав, Ватікан, UNESСО та ICCROM, і прийнята на II Міжнародному Конгресі архітекторів та технічних фа-хівців у галузі монументальних пам'яток, що відбувся у Венеції 1964 р. У 1965 р. Хартію було схвалено ICOMOS - Міжнародною Радою з питань монументальних пам'яток і визначних місць, заснованою згідно з постановою згаданого Конгресу.
Міжнародний статус Венеціанської хартії спирається на тезу про те, що культурна спадщина різних народів світу є невід'ємною складовою частиною загальнолюдської спадщини, зберігання та реставрація якої мають здійснюватися на загальноприйнятих засадах. У Хартії подано науково обгрунтовані та відпрацьовані практичним досвідом провідних фахівців різних країн світу основоположні поняття та засади зберігання і реставрації переважно пам'яток архітектури, її поява спричинила розвій та утвердження сучасних професійних уявлень щодо зберігання і реставрації взагалі монументальних, головним чином нерухомих витворів - як поодиноких творів архітектури, народного будівництва, інженерії, монументального мистецтва, так і їх скупчень у вигляді цілих населених місць або їх фрагментів, промислових, фортифікаційних комплексів тощо, заклала міцні підвалини для створення низки спеціальних міжнародних документів, перш за все конвенцій та рекомендацій UNESСО, хартій, декларацій та ухвал ІСОMOS, інших міжнародних утворень.
Актуальність Хартії неодноразово потверджувалася на численних зібраннях різного рівня, що проводились причетними до охорони культурної спадщини міжнародними організаціями або під їхньою егідою. А також фактами включення її суттєвих положень до пам'яткоохоронних правових документів загальносвітового, регіонального і національного рівнів. На неї значною мірою спирається сучасна фахова діяльність у цій сфері.
Наведений тут переклад Хартії здійснено з франкомовного оригіналу і співставлено - з метою уникнення будь-яких змістовних неточностей або підстав для різних тлумачень - з її англомовною та іспаномовною версіями, вміщеними в офіційному виданні документів Конгресу (Венеція, 31.05.1964 р.) Надрукована у тому ж виданні російськомовна версія Хартії має багато невідповідностей щодо вищезгаданих текстів, перекручує сутність деяких статей, засвідчує нерозуміння її перекладачем змісту вживаної професійної термінології, а іноді й суті справи, містить самовільні спрощення, скорочення, доповнення документа, виявляє недостатню увагу до його граматичного оформлення. Прискіпливому читачеві легко переконатися у цьому, зіставивши наведений тут переклад Хартії з російськомовною версією, опублікованою у зазначеному виданні документів Конгресу, або з українським перекладом цієї російськомовної версії, надрукованим у збірнику „Праці центру пам'яткознавства. Випуск І", виданому Центром пам'яткознавства Академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (Київ, 1992).
1 Вираз „монументальна пам'ятка" застосовано відповідно до французького словосполучення "monument historigue", що потребує особливої уваги. Його корінне слово „ monument " запроваджено при класифікації об'єктів культурної спадщини в усіх пізніших міжнародних документах (зокрема, у Конвенції про захист всесвітньої культурної та природної спадщини і Рекомендації щодо захисту культурної та природної спадщини на національному рівні, UNESСО, 1972, Статуті ІСОMOS, 1978, Конвенції про охорону, архітектурної спадщини. Рада Європи, 1985) для загального позначення здобутків культурної спадщини у вигляді монументальних витворів. Згідно з тлумачним словником французької мови Ларус, це слово охоплює такі значення, як 1) споруда або витвір, що вирізняється значними розмірами, масою або значенням, синоніми -монументальна споруда, будинок; 2) архітектурний або скульптурний твір, що має особливі естетичні, історичні, релігійні якості; 3) надгробок. Сукупність цих значень досить повно, на нашу думку, відбиває словосполучення „монументальний витвір".
Додаток до слова „monument означення „historigue" свідчить, від-повідно до зазначеного тлумачного словника, про те, що „мону-ментальний витвір" з огляду на його історичний або мистецький інтерес для суспільства набуває статус об'єкта особливого правового режиму, метою якого є збереження культурних цінностей цього об'єкта. Виходячи з наведеного, словосполучення "monument historigue" більш-менш точно можна тлумачити як „монументальний витвір, що перебуває на спеціальному державному обліку і внаслідок чого набув правового статусу об'єкта, на який поширюється дія пам'яткоохоронного зако-нодавства". Якщо термін „пам'ятка" у вузькому значенні прикла-датиметься лише до тих здобутків культурної спадщини, які набули статусу об'єктів особливого правового режиму, то вищерозгорнуте тлумачення можна скоротити до вислову „монументальна пам'ятка".
Таким чином, тут і надалі термін „ monument" перекладається переважно як „монументальний витвір", словосполучення „ monument historigue" - як „монументальна пам'ятка" (але не „пам'ятка історії", як прийнято у вітчизняній практиці позначати один з видів пам'яток).
2 В оригіналі застосовано термін „, зміст якого виразно випливає із статей 4-8 Хартії. Проте у фахових колах колишнього СРСР, Польщі, деяких інших східноєвропейських країн успадковано або прийнято давню російську традицію тлумачити термін „соnservation" переважно не як „зберігання", а як технічні та технологічні способи його oзабезпечення, тобто запобігання процесу погіршення фізичних та естетичних якостей пам'ятки технічними й технологічними засобами. Намагання скористатись саме таким тлумаченням термін "соnservation" у перекладах сучасних міжнародних документів, зокрема цієї Хартії, веде до непорозуміння або перекручування змісту.
3 В оригіналі застосовано термін "consolidation" (укріплення, зміцнення), а значенням близький до поширеного у вітчизняній пам'яткоохоронній практиці терміна „консервація" зі змістом, викладеним у примітці 2.
4 В оригіналі застосовано словосполучення „sites monumentaux". У пізніших документаx UNESСО, інших міжнародних організацій, що стосуються охорони нерухомої культурної спадщини, термін „site" використано для позначення пам'яток іншого типу - вазначних місць. Щодо пам'яток у вигляді зосередження монументальних витворів, то, починаючи з Конвенції про захист всесвітньої культурної та природної спадщини та Рекомендації щодо захисту культурної та природної спадщини на національному рівні (UNESСО, 1972), для їх позначення застосовано термін „ансамбль" ("ensemble") або в англомовній версії - „сукупність будинків" ("groups of buildings").
субота, 9 лютого 2008 р.
Самчука, 14
Навчальний корпус №21 Державного університету "Львівська політехніка", колишній Палац мистецтв побудований у 1894 до Крайовій виставки Едвардом Тмишевським.
Як видно на фото почались руйнація оздоблення західного портика , антаблементу а також мурування стін будинку та тинькування, вологість стін.
Додаток: пам'ятка архітектури, охорон. №1647, внесена на підставі рішення Львівського облвиконкому №280 від 21.05.91
Як видно на фото почались руйнація оздоблення західного портика , антаблементу а також мурування стін будинку та тинькування, вологість стін.
Додаток: пам'ятка архітектури, охорон. №1647, внесена на підставі рішення Львівського облвиконкому №280 від 21.05.91
Підписатися на:
Дописи (Atom)
